Падіння Батурина: як зрада та "шкурний" інтерес допомогли знищити козацьку столицю

Отримавши наказ царя знищити Батурин, князь Меншиков послав 14 драгунських і декілька піхотних полків до річки Сейм. На той момент Батурин був добре укріпленою фортецею з безліччю гармат, тому на пропозицію здатися козаки відповіли вогнем по розташуванню російських військ.

Шведи вже йшли на підмогу, і Меншикову довелося б відступити, якби не зрада полкового обозного Івана Носа. За підбурювання до здачі фортеці він був прикутий до гармати, але тієї ж ночі відправив до російського табору свого старшину Соломаху, який і показав драгунам таємний хід. Так, о шостій ранку російські війська вдерлися до Батурина. Те, що відбувалося в той день, цілком заслуговує назви Батуринської різанини, яке і закріпилося у вітчизняній історіографії.

«Меншиков ...наказав винищувати в замку всіх без розбору, не виключаючи немовлят, але залишати в живих начальників, для страти, — писав Микола Костомаров. — ...За дві години все було закінчено: гетьманський палац, служби і двори старшин — все було перетворено на попіл. Все живе було винищено... Загальні свідоцтва одноголосно говорять, що над жителями Батурина скоєно було саме варварське винищування».

Йому вторить камергер Карла XII Густав Адлерфельд: «Меншиков ...віддав наказ замучити всіх незалежно від віку і статі, а після нелюдської різанини силою вивів жінок, які ще залишалися живі. Так само по-варварськи розорив і спалив все місто і млини...» Біограф Карла XII пише, що за наказом улюбленця Петра прихильників Мазепи розіп'яли на дерев'яних плотах, які, у свою чергу, пустили по річці Сейм як попередження тим, хто посміє виступити проти російської армії.

За мінімальними оцінками при взятті Батурина загинули дві тисячі мирних жителів, про що швидко стало відомо як в Україні, так і за її межами. Гетьман Мазепа вже 8 листопада 1708 року був на попелище і, як свідчить Чернігівський літопис: «ревно плакав по Батурину, спостерігаючи, скільки крові людської в місті і передмісті було повно калюжами».

За свою зраду Іван Ніс отримав 14 листопада 1708 року полковничий чин від Петра І: «Наше царское величество пожаловали Прилуцкого полку наказного полковника Ивана Носа за его к нам, великому государю, к нашему царскому величеству, верные усерднорадетельские службы».

Історик Олександр Лазаревський описував полковника як людину, яка вміла «прислужувати владним людям і заслуговувати у них особливі милості». Втім, поваги в Росії зрадник не здобув. Один з міністрів писав про Носа у квітні 1713 року в офіційному рапорті: «Прилуцький [полковник] — дурний і такий старий, що вже з пам'яті вижив, і кажуть, що йому понад сто років».

З середини 1990-х років в Батурині ведуться активні розкопки, у 2003-му у церкві Воскресіння був виявлений старий колодязь, на дні якого лежали кістки, що належать, імовірно, захисникам фортеці. У 2007-му в передмісті Батурина археологи знайшли безліч кісток і сім черепів дорослих і дітей, загиблих під час штурму, усього ж під стінами фортеці за деякими даними налічується 170 поховань.

14 листопада 2008 року у новозбудованої Замкової церкви Воскресіння Господнього, яку за наказом Меншикова спалили російські війська, були перепоховані жертви трагедії. А уроки Батурина громадянам сучасної України, схоже, ще належить засвоїти...

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації: реконструкція фортеці в Батурині